За інформацією: Суспільне Херсон.
Старша акушерка Людмила Логвиненко на робочому місці, Херсон, травень 2026 року. Суспільне Херсон
Робота працівників перинатального центру за час повномасштабного вторгнення не змінилась — приймають пологи, доглядають дітей, лікують, консультують породіль. Єдине, зменшилася кількість новонароджених, каже акушерка. Якщо до початку повномасштабного вторгнення в рік народжувалося в середньому 1300 дітей, то у 2025-му на світ з’явилися 120 малюків.
"Просто пацієнтів стало у рази менше, а робота — вона як була, так і залишилася. Замало нам пацієнтів. Замало діток народжується", — говорить Людмила.
Палата для породіль у Херсонському перинатальному центрі, травень 2026 року. Суспільне Херсон
Будівлю пологового вже кілька разів обстрілювали війська РФ. Стіни посічені уламками — немає жодного вцілілого вікна та дверей. Та навіть під час атак робота не зупиняється.
"Нас в цьому році дуже обстріляли артилерією. Ми були в пологовому залі в цей час. І в той момент, коли було влучання в заклад, саме народилась дитина", — згадує акушерка.
Старша акушерка Людмила Логвиненко міряє тиск пацієнтці перинатального центру, Херсон, травень 2026 року. Суспільне Херсон
У медицині Людмила 33 роки, з них 26 – працює у перинатальному центрі. Попри складну безпекову ситуацію у Херсоні думок про звільнення ніколи не було , каже жінка:
"Покинути роботу — не було думок. Вже будемо до кінця, будемо до перемоги. Нам треба буде відновлювати нашу роботу. Нам треба буде збирати наш колектив докупи. Бо колектив залишився замалим. Дійсно, не вистачає спеціалістів, тому ні, поки ні. Ми чекаємо на перемогу".
Вірші, які пише Людмила Логвіненко, надруковані у збірці поезій херсонських письменників, травень 2026 року. Суспільне Херсон
Розвантажитись та відпочити психологічно їй допомагає творчість. Жінка почала писати вірші. Перші — вже надруковані у збірці поезій херсонських письменників. Готовий також матеріал для власної збірки.
"Збірку ще не видали, але збірка є. Напруга така була, такий емоційний стан — важко і страшно. І воно якось, знаєте, все, що відбувалося з нами, воно якось саме по собі лилося. Як-то, знаєте, все, що бачиш, все й пишеш по факту", — говорить Людмила.
Й додає, що щасливі очі породіллі та перші крики немовляти — це те, що спонукає залишатися і працювати у прифронтовому місті.
