Сини і батько, які разом мобілізувалися, мали однаковий бойовий позивний в обох бригадах
Після повномасштабного вторгнення РФ Віталій став у військовий стрій разом із батьком Олександром та братом Павлом, який захищав Україну ще під час АТО.
Чоловіки пішли служити до 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Воювали чесно та сумлінно, згодом разом перевелися в інший військовий підрозділ, але проти ночі 7 січня 2024 року під час ворожого артобстрілу позицій неподалік Куп’янська Харківської області зупинилося серце старшого з братів – 38-літнього Віталія…
Віталій до мобілізації служив у відділі режиму і охорони держустанови «Кропивницький слідчий ізолятор». Був майором внутрішньої служби, а на фронті носив сержантські погони. Тепер про Героя в установі нагадує встановлений на її території меморіал.
«Серед нашої простої робітничої сім’ї, напевно, Віталій – найсерйозніший. Він закінчив медичний коледж, здобув фах фельдшера. Сам зміг вступити у заклад попри конкурс у три абітурієнти на одне місце. Уже на строковій в Держприкордонслужбі застосовував професійні знання за прямим призначенням. Потім влаштувався в СІЗО у Кропивницькому. Дуже там йому подобалося працювати насправді. Якось певний час він змушений був трудитися в іншій організації, а потім знову місцем служби став слідчий ізолятор», – розповів про етап дорослішання Віталія батько Олександр.
«Нас познайомила подруга, яка вийшла заміж за товариша Віталія. Я завітала до них у гості, де був цей хлопець. Там одразу сподобалися одне одному. Віталій тоді проводжав мене додому. Та й так і провів, що ми разом прожили майже 16 років. Спершу мешкали в гуртожитку, згодом переїхали у селище Нове на околиці Кропивницького. Попри те, що ми дуже різні за темпераментом, – я спокійна, а він був вогняний, дещо імпульсивний, – нам удавалося в усіх аспектах життя доповнювати одне одного. Він був надзвичайно добрим чоловіком і батьком. Обох наших дітей – Вікторію у 2009-му і Владислава через три роки – я народжувала з допомогою кесаріва розтину. І Віталій не відходив від мене постійно, дуже тоді допоміг», – згадує дружина Оксана.
Віталій тримав у таємниці від дружини рішення мобілізуватися й іти на фронт. Коли вже пройшов ВЛК і всі формальності у ТЦК, визначився з бригадою, тільки тоді, у жовтні 2022 року, поставив її до відома.
«Він міг не йти служити в ЗСУ, але ухвалив інше рішення. Тим паче, Віталій знав: на передовій дуже бракувало людей з медичною освітою. 18 жовтня сказав, що вранці його відправляють за місцем призначення. Особливих зборів не було – чоловік потихеньку все підготував, нам лишалося тільки змиритися. Це був неабиякий сюрприз і шок, а ще саме 19 жовтня – день народження Вікторії. Звісно, як жінка, я його відмовляла… Проте, того ранку привітали доньку подарунком – планшетом – і чоловік поїхав у невідомість, що тривала майже два роки», – розповідає Оксана.
«Із синами на війні спершу був у одному самохідному артдивізіоні 56-ї ОмБр. Я служив механіком-водієм 122-мм самохідки 2С1 «Гвоздика». Віталій пізніше до нас приєднався. У підрозділ якраз потрібен був фельдшер і я прибув, як представник бригади, й забрав його до нас. У листопаді Павло зазнав важкого поранення в бою у районі, де їх обстрілювали танки. Майже 2 кілометри повз полем, доки його не підібрали наші на точці евакуації. Павла оперували у шпиталі й від нього не відходив Віталій, поки його далі не забрали у Дніпро.
Взагалі таку місію мав він тоді – поранених супроводжувати в госпіталь, їздити на «нуль» зі своїм екіпажем… У мене серце хворе, то син не дуже розповідав, що йому довелося бачити й пережити. Він і домашнім мало що розказував про війну», – згадує батько Віталія.
Інколи Віталій приїздив у коротку відпустку. Із дружиною й малечею, як і в мирні дні, виривалися на природу, порибалити до річки. І обов’язково – з наметами та ночівлею! Або їздили до батьків у село на пасіку.
Часто на прохання розповісти про справи і обстановку на фронті, він віджартовувався у новомодному стилі тіктокерів та підлітків, що «все буде чиназес». Й у розмовах повертався до ідеї: після війни перебратися жити в бабусину хату, що стала дачею. Щоби діти вже в місті лишилися, а вони зайнялись би чимось приземленим: садити дерева, збирати малину, полуницю та розширювати пасіку й домашню ферму з усякою живністю.
Згодом, як і батько та молодший брат, Віталій перейшов до 41-ї окремої механізованої бригади, яку створили на початку 2023 року. Там чоловік кардинально змінив військовий профіль — став головним сержантом взводу розвідки БПЛА, опанувавши роль командира групи.
Цікаво, що сини і батько мали однаковий бойовий позивний «Зуб» в обох бригадах. Так само по-дружньому називали Віталія й на роботі у слідчому ізоляторі.
«Знайомство наше почалося на Миколаївщині, де формували РУБпАК 41-ї бригади. Віталій уже мав воєнний досвід, я ж лише пройшов базову військову підготовку. Він був справжнім лідером, ніколи не боявся казати правду в очі, хто б це не був – командир чи простий солдат. І я цю рису в нього запозичив. А за свій підрозділ був готовий стояти до кінця. Як в побутових, так і бойових питаннях. На той час уже виконував обов’язки командира взводу розвідки та коригування. І мав поступово йти кар’єрою військовою. Якби не ця трагедія, він би поїхав на курси лідерства і отримав офіцерське звання», – говорить побратим Віталія Ігор Вербин, який нині служить у 59-й ОШБр і був свідком смерті бойового товариша.
Дружина героя дякує керівництву установи ДКВС, яка допомогла після смерті чоловіка пережити горе. Повільно психологічно відновлюються діти, особливо старша донька, яка дуже важко перенесла цю трагедію.
Віталій якось купив для служби планшет. І син Владислав ним зараз користується – немов через цей гаджет згадує про батька. Дуже його береже, бо він – татковий. А на куртці своїй має різноманітні шеврони й наліпки військові. Пишається, що батько воював.
«Буває, на хвилині мовчання у школі діти не стоять тихенько й сміються, розмовляють. А Влад каже, що це просто батьки у них не воюють і вони не розуміють, як це боляче…», – зазначає Оксана.
Вічна пам'ять Герою!
Фото з сімейного архіву
