У пам’ять про полеглого на війні чоловіка сім'я профінансувала оновлення стадіону в Інгульському на Кіровоградщині
Валерій Ковальчук народився у с. Інгульське на Кіровоградщині й майже 20 років прослужив молодшим інспектором групи охорони Устинівського виправного центру №37, мав звання старший прапорщик внутрішньої служби. Вже на другий день повномасштабного вторгнення РФ чоловік долучився до війська, а 2 червня 2022 року ворожий артобстріл у Барвінківському районі Харківщини став для нього фатальним.
«Познайомилися ми у 1999 році. Я приїхала з Феодосії, де мешкала доти, до двоюрідної сестри, яка виходила заміж за Валериного брата. Мені тоді було 16. А мій майбутній жених саме прийшов з армії. І так ми з нареченою на вулиці зустріли цього хлопця, спинилися поговорити. Потім він прийшов у гості до сестри, але впевнена: хотів саме мене побачити! Відтоді наша дружба-любов закрутилися. У травні – знайомство, а у серпні ми зійшлися, незабаром розписалися. У 2001 році народився первісток Павло. Ця іскра кохання між нами була, принаймні для мене, першою, і її вистачило, щоб пронести той вогонь життям. Якісь сили вищі нас з’єднали, подарувавши п’ятьох синів і донечку», — розповідає дружина Яна Василівна.
Валерій ходив на службу у виправний центр доба через три. Звісно, решту часу не сидів склавши руки, а багато працював, щоб забезпечити сім’ю. А у вільну годину пропадав у гаражі, майструючи авто й поламані бензопили – до нього зверталася всі з околиці за допомогою. Діти ж постійно очікували тата, бо чекали на пригощання чи просто якісь жарти.
«Його поважали колеги і навіть засуджені, бо по-справедливому ставився до всіх. Деякі колишні засуджені з установи, коли чоловік загинув, писали мені співчуття. Людяним ставленням до тих, хто в житті помилився, може і страшно помилився, він якось допомагав виправитися, стати іншими», — Яна Василівна пояснює ціннісну позицію, якої тримався чоловік.
25 лютого 2022 року Валерій мав йти на зміну, але ввечері 24 числа в нього на руках уже були рішення ВЛК і бойова повістка. Головний мотив – долучитися до лав 40-ї артилерійської бригади в Первомайську, де тоді на контракті вже рік служив старший син Павло, і підтримати його, стати поруч. Бо розумів – той неминуче поїде воювати як професійний військовий.
Проте, спочатку на фронт поїхав батько, лише через понад 2 місяці – син. Вони були на «нулі» разом, хоч і недовго. Прикривали й захищали Харків у складі обслуги 152-мм гармати-гаубиці Д-20. Павло – навідником, а батько підносив снаряди.
«19 травня я був на місці, мене зустрів тато. Але в його розрахунок не одразу потрапив. Коли за тиждень з позицій приїхав він зі своєю командою, тоді і вдалося перейти в одну обслугу», — розповідає Павло. — Того ранку ми, як зазвичай, відчули від росіян «привітання» – кілька «традиційних» прильотів 152-го калібру із САУ «Мста-С». Влучило дещо віддалено від позицій – по сусідній лісосмузі й не надто влучно. Ближче до 9-ї хлопці пили каву, снідали і налаштовувалися на заплановану роботу».
Хлопець вирушив до локації зі "Старлінком" підзарядити смартфон, подивитися новини. Повернувся, а там батько вже чаклує над борщем. У розмові виникла ідея обтягнути стіни в бліндажі термоковдрами – щоб не тягло звідти сирістю-холодом. Павло визвався сходити за тими покривалами до медиків. Щойно до них дістався, почув три виходи залпом. Виявилося: ворожі САУ підібралися ближче й відкрили вогонь. Довелося «пірнати» у найближчий бліндаж – комбатівський, де вже сиділо чоловік сім. Поруч упав снаряд, за хвилину прилетіло по позиціях наших гармат. Росіяни вже не «мазали», як дотепер, а били дуже прицільно.
«Батько сидів навпроти входу до свого бліндажа, коли прилетіло і розкрило сховок. Неподалік стояв повністю заповнений боєкомплектом КрАз. Уламки від чергового вибуху пробили паливний бак, почала витікати солярка. За мить – знову потрапляння, вже у вантажівку. Пожежа, поодинока детонація, а за хвилину – потужний вибух. Від авто лишилося саме «мокре місце». Як обстріл припинився, почалася евакуація: збирали поранених, яких було троє. І серед них – батько», – розповідає подробиці трагічного обстрілу Павло.
Хлопець ледь встиг врятувати свої речі з палаючого бліндажа. Вийшов на дорогу і запитав у хлопців, де батько. А його якраз винесли, він був живий, проте харкав кров’ю. Син допоміг завантажити його на транспорт, аби відправити на стабпункт. Наче все робили досить швидко, але пораненого не стало дорогою, хоч медики і заспокоювали Павла, що врятують батька. Уламок пройшов під бронежилетом збоку скрізь легені і не залишив шансів.
Павлу дали 10 днів відпустки, щоб міг супроводити тіло батька і достойно поховати.
У пам’ять про Валерія сім'я у 2023 році профінансувала оновлення стадіону в Інгульському ліцеї, де навчаються 140 дітей. Відкрили стадіон на День незалежності України, в день народження Героя.
«Щойно надійшли виплати після загибелі Валерія, ми сіли із дітьми, побалакали й вирішили зробити добру справу на згадку про батька. Біля школи був стадіон, що потребував осучаснення. Чоловік щодня повз нього ходив на роботу. Тому вирішили взяти у свої руки цю справу і зробити оновлення. Було свято на всю громаду, провели футбольний турнір, лунали щирі слова подяки від десятків людей», — розповідає Яна Василівна.
Наприкінці 2024 року жінка придбала позашляховик місцевим волонтерам, які їздять на фронт і допомагають нашим воїнам. Іще торік, так само на День незалежності і день народження чоловіка, придбала для військових дрон, щоб вони помстилися за її Павловича. Хлопці доповіли, що росіянам дуже вдало прилетіло, результативно і з вогником, як мовиться.
«Всі діти Ковальчуків навчалися і навчаються у нас. Діти нашого героя зростали у батьківській любові, працьовитими і їм тата дуже бракує. Всі учні знають, що оновлений стадіон є пам'яттю про Валерія Павловича. Ми також поруч заклали алею «Калиновий парк» – як знак вшанування захисників-земляків, які полягли за Україну. Яна Василівна подарувала нам також м’ячі, форму для шкільної футбольної команди, стільчики у спортзал, який реконструюємо», – говорить директорка ліцею Ольга Кондрашова.
На фасаді Устинівського виправного центру №37, де працював Валерій, встановили пам'ятну дошку на його честь.
Вічна пам'ять Герою!
Фото з сімейного архіву
