Уламок пройшов повз захист бронежилета прямісінько в серце героя
До початку повномасштабного російського наступу Владислав Романча майже 8 років служив у Олександрівському виправному центрі (№104), був старшим інспектором групи інтендантського та господарського забезпечення, кар’єрно доріс до спецзвання капітан внутрішньої служби. В ЗСУ мобілізувався добровільно. У війську йому довелося виконувати важливу роботу механіка-водія роти вогневої підтримки парашутно-десантного батальйону 25-ої окремої повітрянодесантної бригади.
Брав участь у звільненні Харківщини восени 2022-го, потім – у контрнаступальних заходах на Донеччині. Загинув за Україну 31-літнім унаслідок несумісних з життям поранень, виконуючи бойові завдання поблизу селища Нове Краматорського району. Нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).
4 жовтня 2022-го громада с. Ребедайлівки на Кіровоградщині зустрічала свого Героя довжелезним «живим коридором пам’яті», аби віддати шану й повагу Воїну – земляку з надзвичайно непростою долею, напрочуд привітною вдачею та працелюбним характером.
На жаль, повноцінне й щасливе дитинство Владика завершилося, коли від важкої хвороби померла його мама Валентина Іванівна, яка працювала вчителькою математики у школі та самостійно виховувала єдиного сина. Хлопчику йшов 7-ий рік, як він зостався сиротою…
Батька й маму йому замінили бабуся Оксана Михайлівна з дідусем Іваном Миколайовичем, які вкладали в онука щиру любов. Так само допомагала малому і родина дядька Федора Івановича Романчі, який тривалий час очолював Олександрівський виправний центр №104. Хлопець формально мав усе для нормального життя й навчання, окрім маминого слова та ніжної материнської ласки. Доля змусила хлопця набагато раніше ровесників подорослішати та свідомо брати відповідальність за власне майбуття.
«Коли Владик навчався у 5 класі, я побачила у його щоденнику фото мами. Це бабуся піклувалася, щоб він не забував про неї… Глибоко розумів філософію життя ще тоді, у шкільні роки», – розповідає колишня класна керівниця Владислава Романчі, вчителька української мови та літератури Зоя Шевченко.
Після навчання у школі закінчив Кіровоградський технікум механізації і сільського господарства, отримав диплом механіка. Згодом – Кіровоградський інститут сільгоспмашинобудування, ставши інженером.
Однозначно: у виборі професії Владислава ключову роль відіграв приклад дядька, який до виходу на пенсію служив у пенітенціарній системі. Тому, завершивши навчання, юнак улітку 2014-го влаштувався в Олександрівський виправний центр № 104. Федір Іванович на той час уже перебував на заслуженому відпочинку.
Проте, йти на війну чи ні, Владислав з дядьком не радився. Про мобілізацію племінника той довідався за дві години до відправки в навчальний центр. І каже, що це був свідомий вибір, до якого він готувався практично від початку повномасштабки, щойно долучився в рідній громаді до загону самооборони.
«Я його, звісно, не зупинив би жодним чином. Але, чесно зізнаюся, – хотів… Суто батьківська реакція на рішення йти воювати не маючи військового досвіду, яке він тримав у таємниці до останнього. Причому в одному військкоматі йому, можна сказати, відмовили, але звернувся до іншого, в сусідньому районі, й більш успішно. Влад був добряком, проте упертим, настирливим та правильним в усьому. Його життя змусило змалку бути таким. І стати мужнім ще з першого класу школи і самого себе тягнути. Він мав мою підтримку, але найбільше сподівався все таки на себе. Це головна запорука того, що таки став Людиною, Батьком і Патріотом, бо саме цього жадав!», – резюмує Федір Іванович.
Із майбутньою дружиною – Катериною – Владислав Романча познайомився у виправній установі, адже вона була його колегою й нині теж працює тут молодшим інспектором.
«Влад прийшов в установу у 2014-му, і я тут уже працювала. Хлопець привабив добротою і спокоєм. Хоча він не мав у юності повноцінної сім’ї, Владислав був взірцевим сім’янином! Унікальність цієї людини в тому, що він хотів зберегти все, що ми разом здобули, оця спільність, як на мене, і була головним його скарбом. Він у нас із донечкою Соломійкою буквально розчинявся. Жаль, що доля нам відвела так мало часу…», – ділиться спогадами Катерина Петрівна.
Примітно, що Романчі обидва жадали саме дівчинку. Майбутній малечі довго обирали ім’я.
«Багато разів перечитували словники з дитячими іменами. І якось Влад раптом сказав, що придумав, як назвемо доню – Соломією! Мені теж ім’я сподобалося… Доні було лише 3 рочки, як ми тата проводжали на війну. Як не дивно, та вона досі пам’ятає, навіть в які ігри вони з ним грали, і як прощалися перед відправкою на війну… У нас було щасливе життя. А війна забрала чоловіка й батька нашої дитини. Майбутнє перекреслила, яке ми разом планували», – розповідає щемливі моменти з минулого дружина нашого героя.
Катерина зізнається, що рішення Владислава йти на фронт стало для домашніх шоком, але зовсім не раптовим. Адже тоді він та інші свідомі земляки об’єдналися в самооборону, – будували блокпости, чергували у після робочий час, щоби ночами ніхто підозрілий не шастав вулицями. Вже з початку березня 2022 року почав проговорювати ідею щодо служби в ЗСУ: «Знаю, що будеш проти, але я вирішив мобілізуватися. Візьмуть мене чи ні, але маю заявити, що готовий захищати країну!». Реальну підготовку намагався приховувати і тільки коли зробив свої справи в ТЦК, повідомив про очікування на виклик до війська.
Два його вірні друзі – Богдан Петренко та Віталій Ковальчук за нагоди завше збиралися вдома у Влада. Коли він іще жив сам, неодмінно накривав стіл до приходу гостей і загалом вирізнявся хазяйновитістю: виготовляв на зиму консервацію, належно утримував обійстя, залишене у спадок дідусем з бабцею. Якось у березні 2022 року, під час чергової телефонної розмови з Богданом, який вже служив у ЗСУ, Владислав розповів, що ходив у військкомат і записався добровольцем у військо. І так аргументував своє рішення: «Не можу спокійно дивитися, як гинуть українські діти. Я не хочу передати цю війну своїй донечці!».
…Влад потроху збирав необхідні для служби речі, а 4 червня йому зателефонували. Мандрівка до навчального центру на Львівщині, насичений вишкіл, присяга. Розподіл механіком-водієм МТЛБ у легендарну 25 десантну бригаду. Родина тоді встигла зібрати кошти на якісний бронежилет захисникові, як він відбув звільняти Слобожанщину.
Останнім став бій біля Нового, що переходило з рук в руки. На бронемашині він, як зазвичай, тоді підвозив особовий склад та боєкомплект до місця виконання завдань.
«Наші тоді штурмували російські позиції за підтримки кількох танків і МТЛБ. Згодом противник почав відбиватися танковим вогнем. Коли геть «припекло» з того боку, Романча сховав у кущах бронемашину, а хлопці взялися шукати надійніший прихисток. Знайшли напіврозвалену хату з погребом, де збиралися перечекати масований обстріл. Влад намагався прикритися за невеличким земляним бугром. Але уламок пройшов повз захист бронежилета прямісінько у серце… Багато побратимів там віддали Богу душу чи зазнали поранень. Потім з допомогою 95-ої бригади ті позиції відбили», – пригадав останній бій Владислава Романчі його побратим Анатолій Панченко «Фізрук».
17 квітня 2025 року в Ребедайлівці відкрили Алею пам’яті Героїв, серед прізвищ 8-ми загиблих земляків – ім’я Владислава Романчі…
Фото надані родиною Владислава Романчі
