У день його загибелі син купив два хрестики у церкві — для себе і для тата
Заплакало небо, трава похилилась,
Замовкли вітри, тільки мати молилась…
Героя душа відлітала на небо,
Упав він в бою, Україно, за тебе!
Це уривок з відомої пісні, яким прокоментували новину в телеграм-каналі видання «Жмеринська газета» про прощання з Героєм на щиті у липні 2023 року – 34-літнім Володимиром Березовським.
Чоловік був стрільцем-санітаром у 28-й окремій механізованій бригаді ім. Лицарів Зимового походу. Із побратимами виконував бойові завдання на Миколаївському, Херсонському та Бахмутському напрямках. Отримав почесну медаль «За звільнення Херсона». Воїн загинув поблизу Кордюмівки Бахмутського району на Донеччині.
Володимир навчався в ліцеї №5 у Жмеринці, закінчив Донецький військовий ліцей. Відслужив строкову службу в Хмельницькому і залишився на контракті. Водночас навчався у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі за фахом "юрист". Як завершився контракт у війську, вступив на юрфак Міжрегіональної академії управління персоналом. Згодом влаштувався в установу виконання покарань у Вінниці зі спецзванням «прапорщик». До повномасштабного вторгнення РФ чоловік працював молодшим інспектором 2-ї категорії відділу режиму і охорони.
Колега Володимира Павло Снігур відгукнувся про нього як про хорошого друга, сумлінного інспектора, чудового сім’янина й батька.
«Він міг і тут лишитися, ніхто не сказав би кривого слова. Але Володя був справжнім патріотом. Коли воював, ми допомагали, чим могли: закрутки, смаколики, донати. За понад рік на війні лише раз побував у відпустці. Ми з ним зустрічалися тоді, але він не хотів розповідати про передову, хоча було чим поділитися, судячи з нагород… А за два місяці колега загинув», – розповів Снігур.
Володимир мріяв стати військовим, адже його тато був офіцером, а мама – прапорщиком. Служили в радянську добу на відомому полігоні у м. Капустін Яр, потім перебралися на батьківщину в Україні – у Жмеринку. На жаль, батько хлопця помер у 2004 році. Й мамі Ірині Анатоліївні довелося докласти чимало зусиль, щоб підтримати в родині затишок і достаток.
«Коли у 1995 році переїхали до Жмеринки, Володю «приписали» одразу до… двох садочків. Один – біля дому, а в іншому працювала завідувачкою його бабуся, моя мама. Він куди хотів, туди і приходив. Так у нього зібралася компанія, з ким він і школу відвідував. І от, коли вже тривала повномасштабка, в кінці лютого син перебував на лікарняному через запалення легень. А 1 березня зібрав тих друзів – це з півтора десятка чоловік – й усі пішли у військкомат! Багатьох практично одразу відправили в навчальні центри», – розповідає пані Ірина.
Жінка каже: син жив по справедливості і нікому не відмовляв у допомозі. Вона його ласкаво називає «бюро добрих послуг».
Якось у 8 класі Володик від репетитора з англійської мови повернувся дуже брудний. Виявляється: допомагав учительці розвантажувати дрова у дворі. Важкої роботи не цурався.
Із майбутньою дружиною познайомився на весіллі сина маминої подруги. Серед гостей з боку нареченої, яка працювала провідницею, прийшла вся їхня залізнична бригада, зокрема й Катерина.
«Просто обмінялися номерами. А наступного дня побачила 5 пропущених. Вирішила: дзвонитиме знов, візьму слухавку. І він зателефонував пізно увечері. А покохала я його за ніжність та уважність», – пригадує початок стосунків Катерина.
У неї супермобільний характер роботи, що важко фізично і морально. Коли її рейс спинявся у Жмеринці й відбувалася зміна вагонів, Володимир щоразу допомагав з переміщенням і складанням купи майна.
«Ми мали дві улюблені чашки. Хто перший прокидався, той варив каву. Попервах та місія частіше діставалася мені, але згодом постійним баристою став Володя. Як народився Костя, він щотри години вночі будив мене перед годуванням малого й сам заколихував сина… Він тоді хотів іти воювати – саме почалася АТО, але моя вагітність і народження дитини затримали його вдома. Може й урятували. А у 2022 році поставив перед фактом: йде на війну. Не за добу-дві, а саме у день відправки в частину. І вибрав зручний момент, коли я була 9 днів у рейсі, а Костя сидів у мами», – згадує переламний момент спільного життя дівчина.
Мама і дружина рефреном кажуть: Володимир волів не надто розповідати про війну. Мав стандартну відповідь: «У мене все добре».
Жінки часто переглядають останнє відео, зняте й надіслане ним, де дякує рідні і волонтерам за важливу фронтову посилку. У кадрах чутно вибухи, дуже сильні. Більше Володю вони не бачили живим…
«Перед тим він був у відпустці й забув бінокль. І попросив вислати його. Я обклала прилад з трьох боків цигарками й цукерками. А треба було з усіх сторін. І він розбився. Довелося шукати заміну, кинути клич небайдужим, бо для мене 10-12 тисяч гривень – велика сума. Я їх з допомогою донорів і колег знайшла й у Києві придбала якісний бінокль. Такий, як треба військовим, з далекомірною сіткою, компасом. Цього разу обклеїла полістиролом, обклала смаколиками й відіслала. Володя все отримав і вирішив зняти відеоподяку. Потім був приліт по його позиції…», – з гіркотою згадує мама воїна ту подію.
14 липня Володимир заступив на позицію під Курдюмівкою. Дружина каже, що тоді погіршився зв'язок. Останнє повідомлення прийшло 18 липня о 19.00. Катя саме прибула з рейсу. Він спитав дружину, чи все добре. Мамі вдячне відео надіслав, а смс навзаєм від дружини так і не відкрив… 21 липня у їхній дім прийшла трагічна звістка.
Кості вже 10 років, він поволі дорослішає. Катерина пригадує випадок із сином, як своєрідний провісник-передчуття лиха: «Я тоді була на роботі, а син – у моєї мами в селі на Шаргородщині. 18 липня, сонячний день. Хлопчаки бігають, граються, а Костя прийшов до бабусі, присів поблизу і каже: «Бабцю, дай гроші на два хрестики. Один – мені, інший – для тата». Він купив ті хрестики у церкві й більше на вулицю не виходив».
«Не забуду момент, як верталися з моргу у Вінниці з тілом чоловіка, а в нашому дворі мій маленький син зустрічав свого батька, стоячи на колінах… Перший час потому він прокидався й вітався з фото, де знятий Володя, коли був у відпустці, що стояло на столі в кімнаті: «Привіт тато!». А лягаючи спати, Костя бажав йому доброї ночі. Перед Новим 2024-м роком вигадали подарунок від тата. Немов він раніше його замовив Святому Миколаю і той приніс дарунок під свято. Це браслет з підписом «Назавжди твій. Тато». Цю річ зробили з Вовиних прикрас, що він носив і які нам повернули – вони були потрощені ворожими уламками. Це символічний знак пам'яті, що залишиться про батька у сина», – ділиться Катерина.
Подруга і сусідка Ірини Анатоліївни – Олена Гонтар – каже: Володимир був справжнім чоловіком і люблячим батьком, завжди у спілкуванні мав нотку гумору. У неї також сталася трагедія: її чоловік, теж Володимир, пропав безвісти в грудні 2024 року. Минуло кілька тижнів і його телефон «ожив». 14 січня у Viber Олени й дружини побратима прийшли зроблені його смартфоном фото обох воїнів, убитих ворогом. І цинічний припис рашистів: «Простите нас. Это не мы, это – политика». Тіла захисників досі на окупованій території…
«Згадую, як сусід Володя приїхав у відпустку. Ніяк не вдавалося зустрітися через щоденні клопоти. І ось ми побачилися у крайній десятий день відпустки. Він уже був у формі, стояв складений наплічник. Ми востаннє сфотографувалися утрьох – із ним та мамою. Потім збирали кошти на бінокль, дивилися подячне відео за допомогу… І зустрічали героя на щиті. Ірина Анатоліївна згодом навзаєм підтримувала, коли сталася трагедія з моїм Володею», – говорить пані Олена.
У 2023 році, в День Гідності та Свободи, у жмеринському ліцеї №5, де навчався Володимир Березовський, встановили меморіал пам’яті для всіх героїв-випускників закладу, які полягли за Україну. Тоді їх було 9, а в березні 2025 року – уже 14. Син Володимира Костя – представник вже п’ятого покоління Березовських, яке навчається у цій школі. Він щодня бачить свого батька на цьому фото-меморіалі та знає, заради кого і чого той загинув…
Шана і честь Герою!
Фото з сімейного архіву
