За інформацією: Суспільне Херсон.
Волонтери ГО «Сильні Бо Вільні» вивозять маломобільних людей з небезпечних районів. ГО «Сильні Бо Вільні»/Facebook
Власне ви як раз згадали про дрони, про артобстріли. Зараз ще нова тактика – це розкидування металевих пасток. Наскільки часто на таких небезпечних ділянках зустрічаються ці перепони для безпечної евакуації?
— Ми, слава Богу, декілька разів лише потрапляли на пелюстки. Оці от шипи, що вони розкидають, бачили, але нам не доводилось. Але колеса пробиваємо, бо дуже багато всього лежить після обстрілів. У мене колесо було розрублене збоку, у Сергія, якось взагалі там взагалі не знаю, дуже пошкоджене було. Буває ми не знаємо навіть, на що наїжджаємо. Ще й намагаємося якнайшвидше звідти втекти на пробитих колесах. Це дуже велика проблема.
І плюс проблема в тому, що на звичайних автівках їздимо. У нас є одна броньована. Колеса були пошкоджені, диск погнутий. Ситуація змінилась, у ворога немає нічого святого. Вони постійно намагаються оцими пелюстками та шипами зірвати евакуацію.
Ще один напрямок вашої діяльності це послуга "соціальне таксі". Розкажіть, що це таке, яким чином воно функціонує і як до вас можна звернутися
— Послуга соціальне таксі — взагалі окрема тема. Це те, що ми побачили — люди не можуть добратися до лікарень. Ми якраз займалися евакуацією і побачили цю проблему. Ми повідомили про це отцю Михайлу, Фонда Святого Мартіна де Порреса, що є така проблема в Херсоні, що люди не можуть добратися. Вони не знають куди їм звернутися, щоб до лікарні поїхати, до банку або МСЕК. І ми почали, коли робили евакуацію, людей підвозити. І я от цю Михайлу повідомив. Він нам надав автівку, саме з підйомником, і ми зробили соціальне таксі.
Але ви ж розумієте. Людині потрібно, щоб переоформити карту, потрібна присутнійсть у банну, навіть якщо вона лежача, маломобільна. І ми ось так забираємо людей, заносимо або закочуємо в банк, щоб людина просто отримала пенсію. Бо люди дзвонять, плачутьй каужуь, що немає грошей, пенсію не отримують, потрібно карту переробити, потрібно їхати туди і туди. І ми ось так відвозимо людей. Так само в лікарні і з лікарень. І це тяжко, тому що людей доводиться піднімати, спускати по поверхах. Але це дійсно потрібно нашому місту, це дійсно працює і хлопці кожного дня роблять таку величезну справу.
Коли люди дізнались, що є така послуга, що вони можуть скористатися безкоштовно, дістатися куди їм потрібно, то почали більше звертатись. Зараз це просто неймовірно і, на жаль або на щастя, люди ще більше звертаються. У хлопців іноді бувало вдень по 15-17 заявок. Зараз до нас ще долучилась організація "Справжні" з автівкою і з хлопцями, Херсонська міська військова адміністрація з автівкою. Ще хочуть одну долучити, буде просто супер. І в спарингу ми працюємо. Тож це круто, тому що оператор приймає дзвінки, перенаправляє на всі три автівки. Коли в нас автівка розписана, ми долучаємо ще наші автівки і хлопці розвантажені.
Волонтер Ігор Чорний з кореспонденткою Суспільного Херсон Яною Самко під час інтерв’ю. Суспільне Херсон
Що найскладніше бачити під час евакуації людей або під час спілкування з ними чути?
— Щоразу, коли викликають соціальні таксі, або відбувається евакуація, дуже складно. Люди починають розповідати, як вони, що вони й що вони пережили. І ти кожного разу знову переживаєш ці історії з ними. Хлопці соціальними таксі кожен раз возять маломобільних людей — або з ампутацією кінцівки, або після прильотів, після поранень. Так само ми з Комишан забирали дідуся, в якого згоріла хата. Він залишився без нічого. Привезли, вдягнули все, потім вже відвезли на іншу локацію. Тобто щоразу ти переживаєш це з людьми.
А бувають є випадки, коли ми забираємо людину, а потім нам повідомляють, що вона померла. Це теж дуже тяжко. Коли ти їх на руках виносиш, намагаєшся врятувати їм життя, їдеш за ними і ризикуєш. Нам часто дзвонять в сльозах й кажуть: "Швидка не їде, поліція не їде, будь ласка, допоможіть". Ризикуючи життям, ми їдемо та забираємо. Але, на жаль, буває, що не встигаємо.
Тобто ви підтримуєте, намагаєтеся підтримувати зв’язок з людьми, яким допомогли?
— Звичайно. Є люди, які потрапили в лікарню після скидання вибухівки з дрона, ще після чогось. Люди звертаються за допомогою: "Можете одяг якийсь привезти? Можете ліки якісь?" Жінка гроші скинула, я купив, передав. Далі питаю: "Як ви надалі будете?" "Я в Киндійку повернуся". Після скиду! У нього апарат Єлізарова стоїть. Я кажу: "Може, подумайте, може, на евакуацію?" Ми намагаємось людей вмовити евакуйовуватись далі.
Ось власне куди вивозите людей? Чи є якійсь домовленості з хабами чи установами чи модульними містечками:
— Є в нас модульні містечка. Ви самі знаєте про це, я думаю. Але так само є організації, з ким ми співпрацюємо. Є в Одеській області знайомі, хто приймає маломобільних людей, які хоч трошки пересуваються. Є так само організація Save Ukraine, пан Олександр, він у Херсоні. Вони займаються розміщенням сімей з дітьми. Є в Макса Ревеги, мого товариша, знайомі, які у Львівській області допомагають розміщувати людей.
Отак і працюємо. Дзвонимо один одному, домовляємося, шукаємо, просимо, дізнаємося, де є вільні місця. Ще, слава Богу, є. Людей приймають так само "Be-an-angel" — організація, яка нам дуже добре допомагає. Автівку нам надали, броньовану. Зараз її підняти тільки потрібно трошки. В них є ще чотири кімнати в Одеській області. І показували фотки. Там дуже круто. Там повний супровід, все сім'ї з дітьми. Тобто є місця.
Що впливає на рішення людей виїжджати? Чи змінюється в залежності від посилення обстрілів армією рф рішення людей виїжджати з якихось конкретних населених пунктів
— Звичайно, на жаль, обстріли стають більші і щільніші. На жаль, люди чекають, поки не прилетить або до сусіда, або до них. І тоді тільки телефонують: "Заберіть нас". Але ми повідомляємо, що ми не можем приїхати ось так зараз і забрати, що це небезпечно, що ми намагаємось планувати, підлаштовуємось. Вже потім телефонуємо і кажемо: "Готуйтесь, ми приїдемо".
Люди бояться виїжджати, тому що не отримують необхідної підтримки. Дуже-дуже складна ситуація. Звідки людям взяти кошти винаймати житло, сплачувати за все? Якщо дитину потрібно у школу або садочок влаштовувати, це все теж кошти. Плюс, скільки розмовляв з людьми, працевлаштуватись переселенцям теж складнувато.
Хотілось би, щоб держава більше піклувалася про мешканців Херсона, Херсонщини, які виїжджають. Бо дуже прикро. Це є наші люди. Ми намагаємось врятувати їм життя, евакуювати в більш безпечне місце. Але вони кажуть: "А що ми будемо робити? Як нам там існувати? За який рахунок?"
Власне яка історія особисто вас зачепила найбільше, кого одразу можете згадати з тих людей, якім ви допомогли?
— Була пані Катерина. Ми їздили в Понятівку просто привезти гуманітарну допомогу. І якраз отримали дзвінок, що з Бериславської лікарні потрібно жінку вивезти. Але в нас не було спецтранспорту. У нас не було з собою ні нош, нічого. Я в Понятівці в людей попросив матраци. Ми кинули матраци і поїхали в Берислав. Приїхали туди. Але жінка каже: "Не хочу, не поїду". Я кажу: "Давайте до Херсона, до лікарні. А вже вранці до Миколаєва поїдемо". І коли ми привезли в Херсон до лікарні, вона подзвонила і каже: "А можна мене не спецтранспортом, а так само на матрацах. Мені дуже сподобалось, дуже м'яко було". Ми сказали: "Окей, добре". Потім відвезли в Миколаїв, але через деякий час повідомили, що вона померла. Тому що в неї дуже велика вага і проблема з органами.
Сім'ї з дітьми, коли ми їх забирали. Бачив цих дітей. Вони з Ольгівки або ще звідки, з тих місць, де вони, можна сказати, в підвалах просиділи без світла, без води. Завозили їх на локацію, де вони могли відпочити, прийняти душ, телевізор. Потім вранці приїжджаємо, щоб їх забрати далі. Ти забираєш звідти сумних дітей, засмучених таких, що мало не в сльозах. Потім зранку приїжджаєш, і вони такі щасливі! "Що вам тут сподобалось?" "Круто, телевізор. Все супер". Кажу, а зараз далі поїдете, там ще краще буде.
Дуже багато людей, які телефонували, потім казали: "Дякуємо вам велике, ми зараз там. Чоловік на роботу влаштувався. Хоча він постійно пиячив". Це — з Ольгівки. Дружина в нього — онкохвора. Вона проходить процедури, все добре, все супер. Інша сім'я телефонувала, діти ходять на навчання. Вона працевлаштувалась. Тобто дуже багато історій, які дійсно є такі, що хепі-енд, а є такі, що люди помирають. Для мене це, як особиста втрата. Тому що я дуже близько сприймаю до серця. Проте намагаємось роби все, що від нас залежить й навіть більше.
Гуманітарна допомога, яку розвозять людям волонтери ГО «Сильні Бо Вільні». ГО «Сильні Бо Вільні»/Facebook
Ви вивозите у безпечні місця ще й тварин, навіть тих, які без господарів залишаються довгий час на подвір’ї?
— Так, намагаємося.У нас була ситуація у Бериславі. Евакуація була дуже важка. Ми вивозили двох людей, й дідуся з жінкою лежачих, тобто чотирьох. І нас попросили забрати дворову собачку. Вона пережида два обстріли й мала контузію, не чула нічого. Звичайна дворова собачка. Нам її посадили в коробку. Люди з Києва побачили цю собачку, сказали: "Ми заберемо собі".
Ми забрали цю собачку. І тут бабуся плаче: "Будь ласка, поверніть мене назад. Я не витримую цю дорогу, мені зле". Все, ми зупиняємося. Бабусечку заспокоюємо: "Трошки відпочиньте. Водичка, свіже повітря". Бабусечку знудило, й собачку у неї в ногах також. Вона плаче, але всі доїхали. Все добре й улюдей цих і в собачки. Вона у нових господарів, вони скидали відео. Це класно.
Евакуація в прифронтовому регіоні, вона по суті не передбачена. Дуже багато ситуацій є ризикованими і потребують швидкої реакції. Ось навіть ви зараз розповідаєте багато нестандартних ситуацій. Як швидко вам вдається перелаштовуватися та щось придумувати?
— Кожна ситуація по сценарію може бути різною. Десь потрібно просто або автівку залишити, як ми це робили в Микільському. Нам подзвонили, ми просто кинули автівку, тому що на дрон потрапили. Вискакуємо і тікати від автівки. Наступного разу обстріл, нам потрібно навпаки пришвидшитись і тікати звідти, щоб по нам не влучили. Тобто розуміння, як це працює, як артилерія працює, як дрони працюють.
Якщо вже були в таких ситуаціях, от було неодноразово. Коли починає десь близько прилітати, то потрібно приймати рішення. Або десь ховатися, шукати укриття разом з людьми. Або, якщо люди вже в автівці, то потрібно якось пробувати прориватися.
На жаль, 2025 рік, перший день приніс втрату вашій команді. Загинув волонтер Павло Матвієць. Чи перша ця втрата для вас та як після такого збиратися та продовжувати свою діяльність?
— Так, новий рік почався не дуже. Якраз я був біля води, мені повідомлення прийшло, що Павло загинув. Я одразу побіг трохи вище, тут обстріли, дрони літають. Перетелефонував і мені кажуть: "Був приліт якраз, Павло там знаходився в приміщенні". Дуже тяжко. Павла, на жаль, не повернути.
Але потрібно робити ще більше і працювати ще більше, щоб усе це було недаремно. І якраз така людина, як Павло, як я кажу він був безвідмовний. Де, що потрібно було він усюди біг, допомагав. Він їздив техніку людям возив, розвозив гуманітарну допомогу. На штабі він постійно щось робив. Ініціативний хлопець, дуже добра людина.
І це не перша втрата. Не від обстрілів, але, знову ж таки, самі розумієте, кожного дня стрес, нерви. У нас був Дмитро, йому було десь 50. Він розвозив гігієну по людях і йому стало зле. Він просто з коробкою впав у під'їзді і серце зупинилося, обірвалось його життя, обірвався якийсь тромб, і він помер.
Втрат дуже багато — і знайомих, і волонтерів серед інших організацій. Їх приймаєш так само дуже боляче, тому що ти цих людей знаєш, майже кожен день бачиш. І це дуже гарні люди, які дійсно щось роблять, намагаються зробити наше місце кращим та допомогти людям.
Павло Матвієць, волонтер громадської організації «Сильні Бо Вільні», який загинув на початку 2025 року. ГО «Сильні Бо Вільні»/Facebook
Ви не тільки евакуюєте людей, а ще й фіксуєте, знімаєте, наслідки обстрілів. Якщо можна коротко — в якому стані зараз перебувають населені пункти саме на прибережних територіях?
— На жаль, деякі населені пункти, які зараз під постійними обстрілами, їх скоро майже не буде. Це моє враження. Тому що обстрілів стає більше. Росіянам байдуже, що там цивільні люди. Люди помирають, люди отримують поранення, і там просто суцільна руйнація. Там нічого нема — ні світла, ні води. Там немає умов для життя. Там просто без сліз не можна на це дивитися. їх зтираються, й їх скоро не буде. Так само, як Іванівку знищили, Тягинки немає. Не залишають нічого.
Будуть і далі обстрілювати, не зважаючи на те, що там цивільні люди. І на жаль, ще в таких місцях є люди з дітьми. Вони трошки далі перебазувались. Або як роблять? До сусідів біжать, якщо їхнє житло постраждало, потім ще до когось, ще далі, ще. Але це питання часу. Коли знову туди прилетить або КАБ скинуть, від маленького села нічого не залишиться, на жаль.
Ви їздите туди, куди відмовляються і медики, і наша поліція, бо вони одразу потрапляють під обстріл. А ви ще й робите це на звичайних машинах. Чому продовжуєте це робити, ризикувати попри всі втрати, негаразди, страхи?
— Мене питали: "Тобі, що не страшно?" Тільки дурням не страшно. Є таке, що сміливість від дурості відрізняє одним кроком. Ми намагаємось максимальноубезпечити й себе і людей. Коли ми за ними їдемо, ми вже за них відповідаємо. Робимо, тому що… От поставте себе на місце цих людей. Звертаєтесь за допомогою, а ніхто за вами не їде. А не дай Бог це моя сім'я з якихось причин там залишилася і за ними ніхто не приїде на допомогу. Та я ж зненавиджу усіх.
Це неможливо просто, коли ти залишаєшся і ти не знаєш, до кого тобі звернутись, ти безсилий. Ніхто тобі не допоможе. Не може так бути. Є ті, хто допоможуть. Є такі дурні, які допоможуть, ризикуючи власним життям. Якщо не ми, то хто?
Але дуже прикро, що люди не цінують ні наше, ні своє життя. От з Садового забрали жінку на броньованій автівці, лежачу, чоловіка вивезли. Чоловік вирішив повернутися в Садове. Знайшов таксиста. Той привіз його. І потім, коли він виїжджав, пробив колесо, подзвонив напарнику, поки напарник їхав, то окупантии скинули вибухівку з дрона і чоловік згорів заживо. Оце прикро, що люди повертаються.
Прикро, що з дітьми там сидять, тому що дитина не може сказати: "Мама, не ризикуйте моїм життям, давайте поїдемо". Дитина, на жаль, психологічно все в собі тримає. Вона не може це висловити емоційно. Прикро за людей, тому що вони не розуміють цього. І ми просто, як ситуація з Павлом, ми не залізні і ангел охоронець не завжди з нами, на жаль.
Соціальне таксі, яке допомагає маломобільним людям дістатись до необхідних установ та медичних закладів. ГО «Сильні Бо Вільні»/Facebook
Як до вас можна звернутися і скільки необхідно часу, аби обробити запит від людей?
— По соціальному таксі — за день люди звертаються. Оператор приймає дзвінки, планує виїзди. Це одна гаряча лінія, разом якраз з Херсонської міською військовою адміністрацією та зі "Справжніми". Один оператор приймає і розподіляє це 098-018-0808. Люди можуть телефонувати усі, хто потребує допомоги, хто не може сам пересуватись. То наші хлопці та інші з адміністрації або зі "Справжні" везуть куди потрібно й допомагають.
Евакуація з червоної зони трохи складніша. Люди звертаються, оператор приймає дзвінок. Ми вже дивимось по обставинах. Людям заздалегідь телефонуємо, просимо, щоб вони вже були готові , зібрані, що в будь-яку мить можемо приїхати, як тільки в нас буде шанс.
На меті продовжувати цю діяльність поки вона буде необхідна? Чи будете розширювати напрямки діяльності організації?
— У нас дуже багато напрямків. Соціальне таксі і надалі буде працювати. Евакуація, на жаль, і надалі буде продовжуватись. Чесно, хотілось би, щоб це припинилось. Але ворог не зупиняється і просто надалі продовжує руйнувати Херсон, його передмістя. І руйнації дуже великі, люди евакуюються навіть з самого міста. Виїжджають, тому що є місця, дрони долітають вже.
На меті в планах дуже багато всього. І навіть чесно, я одного дня думав, якщо в нас евакуація тут припиниться, щоб хлопці, хто захоче зі мною, поїхали на інший напрямок, щоб там допомагати людям. Але і тут, у нас у Херсоні, дуже багато, що потрібно зробити. Для того, щоб хоч щось змінилося. І з іншими волонтерами об'єднуємося, так ми зможемо більше.
У нас дуже багато напрямків, потрібно діткам допомагати, потрібно маломобільним допомагати. Батькам теж тяжко. Тож працюємо і поки ми потрібні — будемо працювати. Не зупинимось, будемо продовжувати і нічого нас не зупинить. Ні обстріли, ні те, що вони знищують, вбивають кожного дня. Ми працювали, будемо працювати і не зупинимось.
