За інформацією: Суспільне Херсон.
Ангеліна Вєтрова, Київ, 31 травня 2024 року. Суспільне Херсон
Спочатку, коли тільки почали працювати під час окупації, було дуже страшно, зізнається Ангеліна.
"Боялася кожного руху. Коли навіть проходив мимо якийсь окупант, то я завмирала. А потім, знаєте, люди до всього звикають. Росіяни навіть почали заходити в магазин. І різні вони були. Одні були більш-менш спокійні, інші були дуже різкі. І я, мабуть, відчувала, в кого який був настрій, то я могла навіть з ними посперечатися. Наприклад, він заходить і питає: "А у вас есть сахар?" А я кажу: "Ні, в нас є тільки цукор". А він так стоїть і щось собі буркоче під носа — "Цукерки. А, цукор? Ну, дайте." Словом, купив він кілограм цукру," — каже вона.
Це було небезпечно, розказує чоловік Олександр.
"Я сварив її сильно за такі витівки. Казав, наражаєш на небезпеку і себе, і мене, бо заберуть. Неподалеку від нас був невеликий магазин "Мрія". Так росіяни туди приїжджали, купували там хліб і робили з цього ціле шоу. Коли вони приїжджали, машина ставала, на ній кулеметник був із кулеметом. А військові в балаклавах ставали на кожному виході з площі або лягали довкола магазину, займали позиції з автоматами і лежали, чекали, поки їхні скупляться. І тоді вони сідали в машину і виїжджали на блокпост, де вони базувалися. Вже потім, після звільнення, під час одного з сильних обстрілів у цей магазин влучив снаряд, знищив його повністю. Хазяйка та її донька загинули," — розповідає Олександр.
Ангеліна Вєтрова разом з чоловіком, Київ, 31 травня 2024 року. Суспільне Херсон
Українська мова в той період стала способом спротиву росіянам, впевнена Ангеліна.
"В Білозерці на суржику люди розмовляють. Коли говориш чисто українською — це ніби виділяєшся серед наших людей. А чомусь так було, що коли заходили росіяни, мені чисто українською хотілося говорити. І я так з ними і говорила. Коли відключили українське телебачення, і можна було російські канали дивитися, я просто не змогла їх дивитися. Просто неможливо було чути цю мову," — розповіла жінка.
Тому і повідомлення дітям вона писала українською.
"Коли росіяни окупували нас, у нас активізувалися розмови з нашими дітьми, які були не в окупації. Один син за кордоном давно живе. Другий служить у ЗСУ. І під час цих розмов виникла така думка, що потрібно записувати те, що відбувається. Просто вирішили записувати для них, те, що мене хвилює, що таке важливо відбулося, і відправляти їм. Я навіть тоді не думала, що це може стати книжкою. Писала, хоча і страшно було писати. В окупації росіяни перевіряли телефони, вони могли на світанку зайти в будинок, все перерити. І смартфони — це перше, що вони перевіряли. Тому я писала в основному вночі і відправляла сину, який живе за кордоном. І чекала від нього відповіді "Зберіг". Як тільки він писав, що зберіг, я одразу видаляла написане на своєму телефоні," — каже Ангеліна.
