За інформацією: Суспільне Херсон.
Військовослужбовиця, поетка та лауреатка Шевченківської премії Ярина Чорногуз. Суспільне Херсон
Я прийняла таке рішення, тому що хотіла долучитися до оборони України ще в 2014-му році, але тоді не могла, бо стала мамою, а також ще навчалася в університеті. Хотіла закінчити навчання, і якщо далі була б потреба в мені, то приєдналася б до війська.
І в 2019-му я в «Госпітальєрах» побачила «окопну війну». Я бачила втрати, бачила, як в цій «окопній війні», яку називали АТО, а потім ООС, гинули люди. І не вистачало і бойових медиків, і багатьох інших важливих спеціальностей. Тому коли я закінчила університет і отримала в «Госпітальєрах» перший бойовий досвід, то вирішила тоді, що буду постійно їздити на фронт.
Було питання лише у форматі, насправді, як їздити. Я думала їздити і далі добровольцем. Але так склалося, що в 2020 році в мене загинула кохана людина на фронті, з якою в мене тільки почалися стосунки. Він був піхотинцем. І це стало таким вирішальним моментом, що я вирішила долучитися саме як військова-контрактниця і хотіла пройти його шлях. Саме після цієї втрати вирішила, що я це зроблю. Планувала на три роки — вийшло вже сім.
І зупинятися на цьому не плануєте?
— Насправді, я вважаю, що ми зараз на такому переломному моменті війни на виснаження, коли всі дуже втомлені. І ті, хто далі по закону мають лишатися тут, очевидно, мають лишатися.
Це вже не питання того, хочу я чи не хочу, а питання обов’язку. Бо в такій війні на виснаження дуже легко загубити те, з чого все починалося, дуже легко загубити перше відчуття, яке тебе сюди привело.
Тому що нашарування втоми, втрат, подій якихось, відкладеного життя. А дуже важливо в якийсь момент згадати початок, чому я прийшла і чому я тут, чому треба бути тут особливо зараз.
Ярина Чорногуз за час служби змінила кілька військових спеціальностей. Ярина Чорногуз/Facebook
Якою ви були до війни і наскільки війна вас змінила?
— Як не дивно, мені здається, що війна і армія зробили мене спокійнішою, ніж я була. Зробили точно менш наївною в багатьох речах. І взагалі, дали розуміння того, що людина здатна пройти і що здатна в собі після дуже важкого досвіду залишити, а з чим попрощатися. В кожного це щось своє, в мене теж є такі речі.
За час служби ви змінили кілька військових спеціальностей: бойова медикиня, служба у розвідроті, операторка БпЛА. Що спонукає вас постійно вчитися новому та братися за нові ролі у війську?
— На початку служби мені було важливо отримати багато бойового досвіду, побачити, на що я здатна, допомогти іншим. І загалом бойову роботу я вважала завжди основною — те, заради чого в ці часи взагалі варто бути в армії. Бойовий медик розвідувального взводу — якраз та посада, де можна спробувати майже все в плані бойового досвіду.
Досвід в бойовій медицині вже в мене тоді був. У мене в «Госпітальєрах» ще був перший тяжко поранений, якого вдалося нашому екіпажу врятувати. І в мене збереглася віра, такий спогад-віра про цю першу успішну евакуацію — що я можу, що я підходжу для цієї роботи.
За словами Ярини Чорногуз, на сьомий рік вона бачила три види війни. Ярина Чорногуз/Facebook
І мені також подобалося просто брати участь в розвідувальних виходах, в операціях, сидіти на позиціях і на розвідувальних спостереженнях. Просто подобалася ця робота. Майже чотири роки я була на цій посаді. Ну, а потім війна змінилася.
Я завжди кажу, що на сьомий рік я бачила три види війни. Бачила «окопну війну» або забуту війну АТО-ООС, бачила повномасштабне вторгнення або маневрену війну з цими довгими російськими колонами і брала участь в дроновій війні як оператор БпЛА.
Війна помінялася, і я зрозуміла, що, так як в «окопній війні» дуже потрібні розвідники і піхотинці, вони і зараз потрібні, звісно, у великій кількості. Так само у великій кількості зараз в дроновій війні потрібні оператори БпЛА. І мені було цікаво, тому що ця спеціальність пропонує зовсім інший вид і більший вплив на полі бою.
Ти бачиш територію, бачиш противника, можеш впливати. Тобто, навіть ваша маленька група з трьох-чотирьох людей може вносити суттєві зміни у плани і розклади ворога. Мене в цій спеціальності це дуже приваблювало. Тому навчилася літати на двох видах ударних БпЛА великих і на одному розвідувальному.
Якою для вас є Херсонщина з висоти пташиного польоту?
— Дуже рідна. Для мене, взагалі, поля Херсонщини ще зі Скадовська мають свій дуже особливий запах, дуже особливу фауну. Я навіть пам’ятаю, коли ще в 2021 році в місцевих фермерів купувала молоко в деяких селах біля оцього лиману, там, де Джарилгач, Лазурне, то навіть смак молока був зовсім інший, ніж у всіх інших частинах.
Це теж одна з найбільших насолод, насправді, роботи оператором — що ти піднімаєш борт і ти бачиш територію, яку тимчасово від нас забрали. Для мене це дуже символічно, коли я перелітаю Дніпро і лечу над Олешками. Бо, наприклад, я на Олешках здавала тест на берет морської піхоти у травні 2021 року.
Тобто, це так дивно дивитися на територію, яку ти добре знаєш, на якій відбулися якісь важливі для тебе речі в плані бойового хрещення, і зараз літати над нею ударним дроном. Але коли ти літаєш, в тебе є відчуття, що ти можеш це повернути.
Військовослужбовиця на службі. Ярина Чорногуз/Facebook
Що найбільше запам’яталося, коли вперше опинилися на півдні? Яким тоді побачили цей напрямок?
— По-перше, я була дуже рада, що на цьому напрямку Дніпро є такий широкий. Це дивовижно насправді, як річка може захищати місто від жахів окупації, від страшних міських боїв. Один раз так вийшло, що навіть річці не вдалося захистити, а от зараз вона дуже допомагає.
Окрім оцієї особливості, яку, звісно, помічають всі військові, також тут є свій вайб, звісно, південний. Тут є свої такі люди дуже цікаві, з такою дуже своєю особливою гостинністю, я б, напевно, сказала.
Мій чоловік також служив в розвідувальній роті, також в морській піхоті тривалий час на цьому напрямку. І ми маємо знайомих людей у місті, які для нас є такими маленькими символами Херсона, які там живуть, продовжують працювати на своїх місцях і насправді цим самим зберігають, навіть для нас, для тих, хто обороняє місто живим. Це дуже важливо.
Військовослужбовиця біля стели на в’їзді до Херсона, квітень 2026 року. Ярина Чорногуз/Facebook
Як за ці роки повномасштабної війни, на вашу думку, змінилися Херсон і Херсонщина? Якими ви їх пам’ятаєте до вторгнення і якими бачите зараз?
— Я пам’ятаю Херсон ще 2021 року. Його, звісно, не впізнати. Це було таке людне місто з великою кількістю затишних місць. І коли я приїхала вже після Луганщини і Донбасу в кінці 2023-го сюди, в Херсон, то вже на той момент він був майже рік як звільнений з окупації. Вразило, що у великому місті багато забитих цими дошками вітрин, багато всього зачинено.
Досі пам’ятаю це відчуття: ввечері йдеш історичним центром міста, а навколо темрява й порожнеча. Це справляло враження справжнього апокаліпсису. Мабуть, саме в таких великих містах, як обласні центри, наслідки війни відчуваються найгостріше.
Безлюдна вулиця у Херсоні, яку сфотографувала Ярина Чорногуз, квітень 2026 року. Ярина Чорногуз/Facebook
Але водночас там де-не-де ти бачиш неонове світло кав’ярень, людей, які вирішили лишатися з цим містом в найважчі часи, і думаєш: «Боже, як це насправді круто, що я бачила місто і в ці часи».
Тому що армія з-поміж усього мене навчила, що екстер’єр дуже швидко може змінитися. Ось місто вільне, щасливе, ось воно в повному занепаді, і в темряві. Проходить якийсь час, і воно дуже швидко вертається до першого стану, так, ніби нічого і не було. Це те, чого нас усіх, мабуть, навчила війна.
І я розумію, що одного дня отакий, як зараз, Херсон оборони теж стане спогадом. Він знову буде людним. Всі ці руйнування дуже швидко відремонтуються, всі ці вітрини поставляться на місце і слідів майже не лишиться. Це теж треба пам’ятати, коли ти в цьому живеш.
Чи є щось на херсонському напрямку, що вас найбільше зачепило? Якась історія, подія, людина?
— Є спогад про одну пані, яка живе майже біля Дніпра. Ми з чоловіком дуже часто до неї заїжджали, купували в неї те, що вона продає. Я ще сміялася, що вона нас жартома запрошувала в Дніпрі покупатися, настільки от смілива жінка.
Є багато й інших історій про те, як, наприклад, я у вільні між чергуваннями години ходила писати свою книгу в кафе в один із таких районів, які є «кіл-зоною» або «червоною зоною». І один пан десь через разів три-чотири, як він мене там побачив, приніс мені зарядну станцію. Теж така історія про оцю неймовірну якусь гостинність і щирість людей.
Ярина Чорногуз та її книги. Ярина Чорногуз/Facebook
Ви згадали про написання книг. Як вдається поєднувати службу із творчістю?
— Поезія для мене, напевно, не те, що для більшості людей. Для мене це такий пошук істини, філософія. Дехто каже, що мої вірші — це радше філософія, ніж, власне кажучи, вірші або якісь такі роздуми філософські. Тобто, для мене поезія — це осяяння. Пошук неочевидних речей у нашому бутті й глибоко екзистенційних сенсів. Така істина, яку інакше, ніж у цій формі, не скажеш.
Оце тільки тоді треба писати. І в мене це народжується природно. Я так само, як дихаю чи дивлюся, так само можу і написати текст. Їх небагато, але вони пишуться ось так, потоком. За ці шість років вийшло в мене три поетичні збірки з різницею в два-три роки.
А стосовно прози — це набагато складніше. Дуже важко писати якісь прозові тексти, коли ти у війську, тому що робота в полі — це фізична втома ,в першу чергу, після чергувань хочеться відпочити. Проте потрібно говорити про свій досвід і про пройдене. Це потрібно робити, тому що, на мій погляд, саме учасники подій повинні про них розповідати. Не хтось, хто не платив ту саму ціну за оборону, як ми, але хоче про неї розповісти, а ми самі повинні про неї розповідати.
Ярина Чорногуз підписує одну зі своїх книг на зустрічі з шанувальниками її творчості. Ярина Чорногуз/Facebook
Тому за останні півтора року я написала оцю прозову книгу, яка в листопаді, мабуть, вийде. Вона про мої шість років солдаткою, солдатки розвідувального взводу, бойової медикині, операторки БпЛА і просто людини, яка пише. І це було складно.
Кожен розділ, кожен текст написані через величезні мої надзусилля .Тому що ти розумієш, ти маєш це сказати, а ти не хочеш це згадувати взагалі. Воно настільки в тобі ще все не зажило, що твоя психіка робить усе, аби ти цього не торкалася. І ти долаєш величезний опір, щоб сісти і це написати.
А чи є у вас історія, яку ви досі не наважувалися написати?
— Загалом чимало є в мене історій, про які дуже важко писати. Мені здається, в цій книзі я якраз наважилася написати історію, яку я дуже довго не могла наважитися написати і думала, що взагалі краще, щоб вона зникла і забулася. І щоб ні я себе не асоціювала з цим, ні інші.
Але ось у мене оця настанова щодо чесності в письмі — вона все одно перемогла. І я все одно, долаючи себе, написала. Тому в цій книзі це буде.
Поетичні збірки, які написала військовослужбовиця Ярина Чорногуз. Фото надала Ярина Чорногуз
Ваші поетичні збірки про полеглих побратимів та посестер. Чому обрали цю тематику і наскільки важко було її втілити?
— Я це писала, тому що відчувала, що не можу про них не написати. Це взагалі важливо для моєї творчості. Я пишу, коли знаю, що я не можу не написати. Коли присутність людини була такою цінністю і те, яка вона була, що ти не можеш ось це не згадати.
Моя друга збірка «[dasein: оборона присутності]» присвячена п’ятьом моїм побратимам з розвідувальної роти 140-го розвідбату морської піхоти, які віддали своє життя впродовж 2022 року у боях на Донеччині і Луганщині. Власне, з цих імен і почалася ця збірка великою мірою.
Я розуміла, що я хочу, аби їхні імена згадувалися і були не лише статистикою й номерами. А щоб вони залишилися і були. Тим паче, що в деяких віршах є відверті відсилки на них. Мені приємно, що деякі родичі навіть казали, що коли читали, то впізнавали. Література — це, мабуть, єдине, що може хоч трошки заповнити порожнечу після втрати. Це її особливість.
Ярина Чорногуз тримає у руках збірку, присвячену п’ятьом побратимам з розвідувальної роти 140-го розвідбату МП. Ярина Чорногуз/Facebook
Чи може сьогодні література допомогти тим, хто не знає, що таке війна, зрозуміти, що таке війна?
— Вона може дати більше світла на те, що таке війна, але щоб розуміти, що таке війна, треба бути на ній і брати в ній участь. Тобто, книга проливає набагато більше світла на те, що таке війна, розкриває більше сенсів, ніж статистика, новини чи хроніка. А втім, ні, це зовсім не те саме.
Тобто, оце відчуття, коли ти зараз можеш загинути, перебуваючи в певній бойовій обстановці. На тебе рухається ворог, або коли поранений, чи гине хтось із твоїх побратимів — це неможливо знати, як це, прочитавши в книзі, це треба тільки пройти.
Якби довелося описати свою історію військового шляху. Що це було б?
— Я б згадала один із перших днів повномасштабного вторгнення. Коли ми з нашою ротою їхали колоною на техніці. Нас забирали з Луганщини на Маріупольський напрямок, і ми їхали селами. І я пам’ятаю, як люди виходили до воріт, дивилися.
І була одна жінка, яка побачила мене, жінку, так само жінку, єдину на цій техніці поруч із іншими. Почала у мене питати щось поглядом. Напевно, питала, чи є їй на що сподіватися, я їй почала махати головою з думкою, що їй потрібно звідси їхати. Вона почала плакати.
Для мене це дуже важкий спогад. Вже який рік повномасштабного вторгнення, а він досі актуальний. І це те, про що я дуже багато разів згадую.
Якби ви сьогодні описали південь?
— Для мене південь, в першу чергу, — величезні довгі макові поля, оці ящірки, їх дуже тут багато, море, вода і відчуття, що все це залишимо за собою.
Зважаючи на ваш бойовий досвід, що буде після етапу війни на виснаження?
— Я часто згадую одного чоловіка і його сім’ю в одному селі на Донеччині, в Бахмутському районі в 2022 році. Маленька історія. Це був Великдень. Приїхала до нас величезна фура волонтерів з пасками, з всяким оцим, з їжею. А до нас днями якраз приходила сім’я. Оцей молодий чоловік, який просив, щоб їм допомогли евакуюватися. В них з дружиною було п’ятеро дітей, і найстаршій дитині було 11 років. Всі підрозділи позабирали з цієї фури ті паски, і ми домовилися, що назад заберуть їх.
Я пам’ятаю як ця сім’я зі свого подвір’я, в них ще були голуби, вони голубів тримали, вони почали грузитися, вантажитися в цю фурму. Я дивилася на це, і запитала, що йому, напевно, дуже важко на це все дивитися, а отак от їхати кудись в невідомість з сім’єю з п’ятьма дітьми.
А він каже: «Мені на душі легко, тому що я знаю, що після часів війни йде період розквіту, що після будь-якої війни — йде період розквіту». Я намагаюся вірити так, як він, що після війни на виснаження мають бути перемога і період розквіту.
